Інформація про виставку українською мовою

DSH запрошує на виставку світлин фоторепортерок і фоторепортерів престижного агентства Magnum Photos, таких як Сабіха Чімен, Аббас, Антуан д’Аґата, Рафал Мілях, Паоло Пеллеґрін, Мойсес Саман і Жером Сессіні. Кураторками виставки під назвою «НЕВИПАДКОВІ ВТРАТИ» (STRATY ZAMIERZONE) є Катажина Пухальська (DSH) і Беата Лижва-Сокул (DSH), а співкураторкою Ірен Ломбардо (Magnum Photos). Авторками графічного дизайну виставки та візуальної ідентифікації є Барбара Слуґоцька і Юлія Врублевська (Lotne Studio).

ЗАГАЛЬНИЙ ТЕКСТ MAGNUM PHOTOS

Magnum Photos – це спілка шанованих незалежних фотографів, яких об’єднує постійне залучення у документування світових подій, людей, місць, повсякденного життя і культури. Засноване в 1947 році, агентство Magnum Photos описує минуле, визначає сьогодення і формує майбутнє за допомогою фотографії вже понад 77 років, керуючись такими цінностями як безкомпромісна якість, правда, повага та незалежність. Завдяки понад 6,6 мільйонам підписників в Інтернеті й актуальному календарю виставок і подій, фотографи Magnum надихають аудиторію у всьому світі.

Дізнайтеся більше на: magnumphotos.com

Невипадкові втрати

Війна в Україні – це напад на незалежну державу, якого європейці не бачили вже багато років. Війна триває на континенті, який вважається безпечним і стабільним місцем для життя. Наше покоління вірило, що такі злочини, які були скоєні в колишній Югославії, більше не повторяться в Європі. Тим часом регулярна війна триває вже четвертий рік, за кількасот кілометрів від Варшави. Вона забрала сотні тисяч жертв. Невідомо, як і коли закінчиться.

Зруйновані міста, інфраструктура, масові поховання, викрадені діти – це не «collateral damage» – «супутні втрати в цивільних районах, спричинені військовими діями», а цілком навмисні втрати, жертви страт, обстрілів, бомбардувань, планових викрадень. Ніхто не повинен сумніватися, хто в цій війні є жертвою, а хто агресором.

Чи можуть фотографії змінити світ? Безумовно, вони ретельно його документують, є свідченням. Підписані ім’ям автора і назвою перевіреного, авторитетного фотоагентства, вони дають нам впевненість, що показують правду. Сьогодні одна заява світового лідера може «перетворити» героя на злочинця, а злочинця на героя. У наш час історію легко переписати і проілюструвати зображеннями, використовуючи інструменти штучного інтелекту. Тому репортажна фотографія, збір свідчень, публікація перевіреної інформації і фактів здаються важливішими ніж будь-коли. Вони є противагою політичній пропаганді та фейковим новинам.

Агентство Magnum Photos заснували в 1947 році п’ять фотографів: Роберт Капа, Анрі Картьє-Брессон, Давід «Шім» Сеймур, Джордж Роджер і Вільям Вандіверт, які здобули популярність, зокрема, завдяки висвітленню збройних конфліктів. За кілька десятиліть діяльності Magnum Photos стала престижною фотоагенцією, архіви якої є своєрідною хронікою політичної і суспільної історії світу. З роками військова техніка змінювалася, але трагічні наслідки воєн залишилися незмінними, і фотографи Magnum далі їх документують. На виставці ви побачите фотографії Антуана д’Аґати, Сабіхи Чімен, Рафала Міляха, Паоло Пеллеґріна, Мойсеса Самана та Жерома Сессіні.

Завдання було складним – вибрати з архіву Magnum кілька фотографій і створити фоторепортаж про життя під час війни в Україні. Ми хотіли, щоб у ньому було якомога менше безпосередніх зображень війни, але щоб ці фотографії зворушували, змушували замислитися всіх, хто звик до війни або хто її раціоналізує. Спочатку ми планували показати життя в руїнах, як на фотографіях Варшави, що відроджувалася після Другої світової війни. Однак важко зосередитися на цьому аспекті в ситуації, коли конфлікт триває. Багато людей загинуло, багато хто виїхав, багато хто бореться, більшість все ще намагається жити – якомога нормальніше в ці ненормальні часи.

До цієї короткої фоторозповіді про Україну ми додали кілька світлин Аббаса Аттара з війни в колишній Югославії, яка вже закінчилася, а зруйновані міста, подібно до Варшави 80 років тому, відновлені і в них знову живуть люди. Саме цього ми бажаємо нашим сусідам.

Катажина Пухальська і Беата Лижва-Сокул

Невипадкові втрати: погляд агентства Magnum Photos

З моменту свого заснування в 1947 році агентство Magnum Photos документує конфлікти у світі не з відстані, а з перспективи  людей, які їх переживають. Фотографії, представлені на цій виставці, походять із колекції Magnum і були зроблені під час російської війни проти України та попередніх воєн на Балканах; вони є продовженням саме цієї традиції: це знімки, зроблені зблизька, безкомпромісні і міцно вкорінені в прожитому досвіді.

Наша виставка підважує поняття «випадкових втрат», евфемістичної формули, що використовується для затирання намірів і розмиття відповідальності. Фотографії з колекції Magnum Photos чітко показують те, що часто залишається недомовленим: атаки на міста, будинки та цивільне населення не є випадковими. Вони є стратегічним і системним вибором, який безпосередньо зачіпає конкретних людей. Поточна війна в Україні однозначно довела це.

Деякі фотографії переносять нас просто під обстріл. В Ірпені Жером Сессіні зафіксував сім’ю, яка падає на землю під час мінометного обстрілу – момент жаху, заморожений у часі. Мойсес Саман показує спалені будівлі в Бородянці після атаки і людей, які ховаються в метро в Харкові, коли вони сплять під миготливими вогнями з реклам нормального життя, якого вже немає. Зворушливі зображення Антуана д’Аґати з Бучі та Бородянки змушують нас зіткнутися з тишею опісля: спустошеними просторами, пошкодженими стінами і невидимим тягарем скоєного злочину.

Та крім руйнувань фотографи також зображують прояви опору, адаптації і спроби виживання. Рафал Мілях документує суспільний рух опору в Києві: цивільних на навчаннях, жінок, які опановують бойові навички, дітей, які дорослішають під виття сирен. Його світлини сильні і безпосередні, сповнені напруги між беззахисністю й затятістю. Кадри Сабіхи Чімен більш інтимні і тихі: на них бачимо майбутніх балерин на заняттях у Львові, учнів на уроці біології, пацієнтів на терапевтичних заняттях. Її світлини показують, що краса і ніжність здатні вижити, хоча б частково.

Паоло Пеллеґрін наголошує на емоційній панорамі війни: йому йдеться про жаль, витривалість і всі ці тихі простори між ними. Його фотографії фіксують віддання шани полеглим, солдатів в обіймах близьких або літніх людей, які розпродають залишки свого майна, показуючи повільний і болісний ритм болю і втрати.

Завдяки ранішим фотографіям Аббаса з Сараєва та Косова ми бачимо довгу тінь минулого: дітей, які граються під обстрілом снайперів, могили під багатоквартирними будинками і ятки серед руїн. Вони нагадують нам, що нинішня війна, як і попередні, є частиною занадто часто повторюваного сценарію.

Що об’єднує ці роботи? Не тільки військова тематика, але й небажання допустити, щоб наслідки воєн розчинилися у фоновому шумі. Ці світлини не узагальнюють і не естетизують страждання. Вони наполягають на його конкретному характері, який стосується конкретних людей, місць і деталей, що вимагають пам’яті. У часи, коли правда все більш піддається спотворенням, вони є речовими доказами.

У сукупності ці світлини спростовують тезу, що доля цивільних осіб є другорядною темою. Вони показують нам: те, що часто називають «випадковим», є серцевиною теми, про яку ми не маємо права ніколи забувати.

Ірен Ломбардо

Список світлин, представлених на виставці «Невипадкові втрати» та в альбомі:

01_Фото: Sabiha Çimen / Magnum Photos

Зруйнований культурний центр поблизу Миколаєва, на підлозі взуття воєнних біженців.

Миколаївська область, Україна, 2023

З фотосерії, що документує стан культурних закладів у кількох українських містах, виконаної на замовлення журналу «Harper’s Magazine» у 2023 році. За даними Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, з початку повномасштабної війни в Україні наприкінці травня 2025 року було зруйновано або пошкоджено 2302 об’єкти культурної інфраструктури, серед яких клуби, бібліотеки, будинки культури, музеї і театри.

02_Фото: Sabiha Çimen / Magnum Photos

Учениці балетного класу у Львівській державній хореографічній школі.

Львів, Україна, 2023

03_Фото: Sabiha Çimen / Magnum Photos

Урок біології в ліцеї-інтернаті № 23 «Кадетський корпус».

Київ, Україна, 2023

04_Фото: Sabiha Çimen / Magnum Photos

Терапевтичні заняття в Національному реабілітаційному центрі «Unbroken» для поранених і травмованих пацієнтів.

Львів, Україна, 2023

05_Фото: Moises Saman / Magnum Photos

Українська влада заявила, що Бородянка, довоєнне населення якої становило 13 тисяч осіб, є найбільш зруйнованим населеним пунктом серед тих, які Україна повернула під свій контроль після відступу російських військ. Українські лідери та міжнародні спостерігачі вважають це зруйноване місто місцем злочину і доказом – разом із масовими похованнями в сусідній Бучі – ймовірних воєнних злочинів, скоєних російськими військами проти українських цивільних осіб. Зруйнування житлових будинків у Бородянці (розташованій за 50 км на північний захід від української столиці) значно перевищують ті, що зафіксовані в інших населених пунктах навколо Києва.

За словами мешканців Бородянки, колона російських бронемашин, що проїжджала головною вулицею міста 28 лютого 2022 року, обстрілювала житлові будинки. Будинки були майже порожні, оскільки більшість мешканців перебували в підземних укриттях з моменту появи російських військ.

Бородянка, Київська область, Україна, 4 травня 2022

06_ Фото: Moises Saman / Magnum Photos

Російська облога Харкова розпочалася в перший день вторгнення, 24 лютого 2022 року. Цивільне населення знайшло притулок на станції метро в харківському районі Салтівка, яка перебувала під постійним обстрілом російських військ. В результаті атаки вулиці були знищені, будівлі частково зруйновані, а тротуари засипані битим склом.

Хоча росіяни були близько й оточили північні райони міста, розташовані найближче до кордону з Росією, українська артилерія, протиповітряна оборона та сухопутні війська зупинили їх подальше просування.

Харків, Україна, 28 квітня 2022

07_Фото: Paolo Pellegrini / Magnum Photos

Літнє подружжя продає своє майно на придорожньому ринку.

Костянтинівка, Донецька область, Україна, 8 березня 2023

08_Фото: Paolo Pellegrin / Magnum Photos

Солдат зі своєю партнеркою в одному з секретних місць у Харківській області.

Перед поверненням на фронт травмовані солдати проходять різні види терапії.

Харківська область, Україна, 17 березня 2023

09_Фото: Paolo Pellegrin / Magnum Photos

Жінка, що стоїть на колінах біля дороги під час проїзду похоронної процесії з загиблим солдатом.

Куличків, Львівська область, Україна, травень 2023

010_Фото: Antoine d’Agata / Magnum Photos

Буча, Ірпінь, Бородянка, Київська область, Україна, травень 2022 – лютий 2023

011_Фото: Jérôme Sessini / Magnum Photos

У вогні боїв, під обстрілом російських гранатометів, цивільне населення тікає з Ірпеня. Того дня під час евакуації загинуло щонайменше троє цивільних осіб.

Ірпінь, Київська область, Україна, 6 березня 2022

012_Фото: Jérôme Sessini / Magnum Photos

Зруйнований міст через річку Сіверський Донець у Старому Салтові через рік після російського вторгнення.

Старий Салтів, Харківська область, Україна, 2 березня 2023

013_Фото: Rafał Milach / Magnum Photos

Акція підтримки полку «Азов» (з 2023 року перетвореного на 12-ту Самостійну штурмову бригаду Національної гвардії України).

Київ, Україна, 14 квітня 2024

014_Фото: Rafał Milach / Magnum Photos

Акція на підтримку полку «Азов».

Київ, Україна, 14 квітня 2024

015_Фото: Rafał Milach / Magnum Photos

Військове навчання для цивільних жінок, організоване громадською організацією «Українська Валькірія».

Київ, Україна, 13 квітня 2024

016_Фото: Rafał Milach / Magnum Photos

Дитяча кімната у відремонтованому бомбосховищі в житловому будинку.

Київ, Україна, 8 лютого 2024

017_Фото: Abbas / Magnum Photos

Тимчасовий ринок серед руїн албанських магазинів, підпалених сербами, які відступали з міста.

Печ, Косово, липень 1999

018_Фото: Abbas / Magnum Photos

У прифронтовому районі Добриня сміттєві контейнери та мішки з піском захищають перехожих від куль сербських снайперів. Маленький хлопчик не мусить нахилятися у бігу, як дорослі, які переходять так званий міст смерті (Латинський міст).

Сараєво, Боснія і Герцеговина, 1993

019_Фото: Abbas / Magnum Photos

Могили християн і мусульман, загиблих під час сербського обстрілу, біля житлових будинків у прифронтовому районі Добриня.

Сараєво, Боснія і Герцеговина, 1993

020_Фото: Abbas / Magnum Photos

Мешканці Сараєва, попри холод, люблять сніг: коли він падає, то захищає їх від куль сербських снайперів. Діти, не усвідомлюючи небезпеки, бавляться на санчатах, тоді як мінометні й артилерійські снаряди можуть в будь-яку мить впасти на будь-яку частину міста.

Сараєво, Боснія і Герцеговина, 1993

Аббас

Народився в 1944 році в Ірані, проживав у Парижі. Аббас присвятив себе документуванню політичного і суспільного життя в регіонах, охоплених конфліктами. З 1970 року висвітлював війни та революції в Біафрі, Бангладеш, Північній Ірландії, В’єтнамі, на Близькому Сході, в Чилі, на Кубі та в Південній Африці в часи апартеїду.

Фотографував революцію в Ірані в 1978–1980 роках, повернувся туди в 1997, через 17 років після виїзду з країни. Його книга «Іранський щоденник 1971–2002» (Iran Diary 1971–2002, 2002), створена у формі фотографічного щоденника, є спробою критичної інтерпретації історії Ірану.

Перебуваючи в еміграції, Аббас постійно подорожував. У 1983–1986 роках він об’їздив Мексику, намагаючись сфотографувати цю країну так, як письменник розповідає свою історію. Виставка і книга «Повернення до Мексики: Мандрівки поза маскою» (Return to Mexico: Journeys Beyond the Mask, 1992), що підсумовують цю подорож, значною мірою визначили естетику його фотографії.

У 1987–1994 роках зосередився на темі відродження радикального ісламу в світі. Його книга і виставка «Аллах Акбар: Подорож крізь войовничий іслам» (Allah O Akbar: A Journey Through Militant Islam, 1994) показували ситуацію в 29 країнах на чотирьох континентах. Після терактів 11 вересня 2001 року, здійснених ісламськими джихадистами, вони набули особливого значення. Наступна книга, разом із пересувною виставкою «Обличчя християнства: фотоподорож» (Faces of Christianity: A Photographic Journey, 2000), стосувалася християнства як політичного, морального й духовного явища.

Зацікавлення релігією спонукало його в 2000 році розпочати проєкт, присвячений анімізму. У книзі «Слідами духів» (Sur la route des esprits, 2005) він намагався з’ясувати, чому ірраціональні ритуали знову з’являються у світі, в якому дедалі більше домінують наука і технологія.

У першу річницю терактів 11 вересня 2001 року Аббас розпочав 7-річний проєкт, присвячений джихадизму, над яким працював у 16 країнах. Результатом стала книга «В чиє ім’я?» (In Whose Name? 2009).

У 2008–2010 роках подорожував і фотографував світ буддизму для публікації «Діти лотоса. Подорож серед буддистів» (Les enfants du lotus. Voyage chez les bouddhistes, 2013). У 2011 році розпочав подібний довгостроковий проєкт про індуїзм, результатом якого стала книга «Боги, яких я бачив» (Gods I’ve Seen, 2016). Перед смертю працював над документуванням юдаїзму у світі.

Був членом агентств Sipa Press (1971–1973) і Gamma (1974–1980). До Magnum Photos приєднався в 1981 році, а повноправним членом агентства став у 1985 році. Помер 25 квітня 2018 року в Парижі у віці 74 років.

Антуан д’Аґата

Народившись у Марселі, Антуан д’Аґата покинув Францію в 1983 році і провів наступні десять років за кордоном. Живучи в Нью-Йорку, розвивав свої зацікавлення, пов’язані з фотографією. У 1990 році записався на курси до Міжнародного центру фотографії (International Center of Photography, ICP), де навчався, зокрема, у Ларрі Кларка та Нан Ґолдін.

У 1991–1992 роках був стажером у редакції Magnum Photos у Нью-Йорку. Попри досвід і освіту, здобуті у Сполучених Штатах, після повернення до Франції в 1993 році зробив чотирирічну перерву у фотографії. Його перші альбоми «Підла смерть» (De Mala Muerte) і «Жахлива ніч» (Mala Noche) вийшли лише в 1998 році, а рік по тому розпочав співпрацю з паризькою Galerie Vu. У 2001 році видав альбом «Рідне місто» (Home Town) й отримав премію Ньєпса для молодих фотографів.

Незабаром випустив наступні альбоми: у 2003 році вийшли «Вир» (Vortex) та «Безсоння» (Insomnia), що супроводжували його виставку «1001 ніч» (1001 Nuits), прем’єра якої відбулася у вересні того ж року в Парижі. Потім опублікував альбоми «Стигма» (Stigma, 2004) і «Маніфест» (Manifeste, 2005).

У 2004 році д’Аґата приєднався до Magnum Photos і зняв свій перший короткометражний фільм «Черево світу» (Le Ventre du Monde). Цей експеримент відкрив шлях до створення повнометражного фільму Aka Ana, знятого в 2006 році в Токіо.

У 2024 році його персональна виставка в Нобелівському центрі миру в Осло була присвячена американським атомним бомбардуванням Хіросіми і Нагасакі напередодні їх 80-ї річниці. Цей тричастинний проєкт досліджував минуле, сьогодення та майбутнє, будучи записом як трагічних наслідків бомбардувань 1945 року, так і свідчень тих, хто вижив, збережених для майбутніх поколінь.

У 2024–2025 роках його творчість була представлена на монографічній виставці в паризькому Центрі Помпіду (тривала п’ять місяців).

У 2025 році його великомасштабний мандрівний проєкт «Поза тишею» (Beyond the Silence) був показаний, зокрема, на Angkor Photo Festival & Workshops (APF) у Камбоджі, в Jam Factory Art Center в Україні та Tbilisi Photography & Multimedia Museum (TPMM) у Грузії. Порушував тему спільних досвідів і викликів, пов’язаних з поточною ситуацією в окупованих або анексованих регіонах, з наслідками колоніалізму і цензури, а також індивідуальними і колективними виборами в умовах війни – між опором і адаптацією. Виставка буде знову представлена в Нобелівському центрі миру в Осло, а також в інших місцях.

З 2005 року Антуан д’Аґата не має постійного місця проживання: працює по всьому світу.

Рафал Мілях

Візуальний художник, фотограф і викладач. Його творчість зосереджена на темах, що стосуються відносин і напружень між суспільством і владою. Автор книг про соціальні протести та критичних публікацій про державний контроль і різні стратегії протесту. Викладає у Школі кіно імені Кшиштофа Кєсльовського Сілезького університету в Катовіцах.

Був стипендіатом Міністра культури і національної спадщини, Державного департаменту США та Європейської культурної фундації (European Cultural Foundation), фіналістом премії Deutsche Börse Photography Foundation Prize і «Паспортів» журналу «Polityka», а також лауреатом премії імені Еріха Саломона та World Press Photo.

Співзасновник колективів: Архів публічних протестів (Archiwum Protestów Publicznych) та Sputnik Photos. Його роботи неодноразово виставлялися і перебувають в колекціях державних установ по всьому світу. У 2018 році приєднався до Magnum Photos.

Сабіха Чімен

Народилася 1986 року в Стамбулі. Фотографії навчалася самостійно. У своїй творчості зосереджується на авторефлексійних проєктах, присвячених жінкам, ісламській культурі, портретній фотографії і натюрмортам.

Закінчила бакалаврат в Університеті Білґі в Стамбулі за спеціальністю «міжнародна торгівля та фінанси», а потім магістратуру з культурології.

У 2021 році отримала художню резиденцію Light Work Artist Residency. У 2020 році стала лауреаткою Фонду імені В. Юджина Сміта, отримала грант для фоторепортерок Canon Female Photojournalist та посіла друге місце в категорії довгострокових проєктів у конкурсі World Press Photo. У 2018 році отримала третю премію в рамках гранту для фотографів – PhMuseum Women Photographers Grant. Її перша книга, «Гафіз» (Hafiz, 2021), отримала премію Paris Photo / Aperture First PhotoBook Award. У 2025 році їй було присуджено стипендію Ґуґґенгайма.

Членкиня агентства Magnum Photos. Живе подорожуючи між Стамбулом і Нью-Йорком.

Мойсес Саман

Фотограф-документаліст і член Magnum Photos, мешкає в столиці Йорданії, Аммані. Терористичні атаки 11 вересня 2001 року, через рік після початку його роботи, істотно змінили його професійний шлях, спрямувавши до тем, пов’язаних з висвітленням глобальних конфліктів, що відбулися в наступні роки.

Спочатку підходив до теми традиційно – робив фоторепортажі, але з часом його роботи еволюціонували в бік нюансованого дослідження, що показувало довгострокові наслідки воєн.

Протягом останніх двох десятиліть його робота була міцно закріплена в реаліях Близького Сходу, де він документував багато переломних і бурхливих подій, починаючи від безпосередніх наслідків терактів 11 вересня й американського вторгнення в Ірак, через «арабську весну», виникнення Ісламської держави (ІДІЛ) і до падіння режиму Башара аль-Асада в Сирії. Саман працював як на лінії фронту, так і фотографував людей у тіні воєн і революцій.

У 2025 році став лауреатом Пулітцерівської премії в категорії репортажної фотографії за серію, що документує наслідки падіння режиму аль-Асада в Сирії. Його фотографії з цього періоду показують масові поховання, покинуті в’язниці та наслідки постійних травм у тих, хто вижив. Ці зображення є важливим історичним свідченням інституційного (державного) насильства і його наслідків.

Його роботи отримали численні нагороди, серед яких стипендія Ґуґґенгайма в галузі фотографії (2015) та Фонду імені В. Юджина Сміта (2014), Henri Nannen Preis (2014), премії World Press Photo (2004, 2007, 2014) та Pictures of the Year International (2012, 2014, 2015).

Постійний співробітник журналів National Geographic, The New Yorker, The New York Times Magazine і Time, а також інших міжнародних журналів. Його перша монографічна книга, «Розбрат» (Discordia), вийшла у 2016 році, а найновіша, «Радісна звістка про доброзичливість» (Glad Tidings of Benevolence), з’явилася у березні 2023 року.

Жером Сессіні

Народився 1968 року в департаменті Воґези у Франції. Є одним із найвідоміших фоторепортерів у світі, який працює в зонах збройних конфліктів і документував для світових ЗМІ війни, зокрема в Палестині, Іраку, Лівані, Сирії та Лівії.

Окрім репортажів з фронту, займається суспільними темами, зокрема насильством, пов’язаним з торгівлею наркотиками в Мексиці, й антиурядовими протестами в Україні. Завдяки своїй роботі постійно розвивається, адаптується й еволюціонує.

У 2016 році документував наступ курдських пешмергів проти Ісламської держави в Башиці, а потім атаку іракських сил на Мосул. У 2017 році разом із Самрітом Вайнґом вирушив у подорож до віддалених сіл Камбоджі, де фотографував життя корінних меншин, які зазнали примусового переселення. З 2018 року документує опіоїдну кризу в США: під час поїздок до штату Огайо та Філадельфії створював інтимні портрети людей і місць, уражених епідемією зловживання знеболювальними препаратами.

Фотографії Сессіні публікувалися в престижних газетах і журналах, таких як The New Yorker, Time і Stern, а також на численних індивідуальних виставках по всьому світу, зокрема на фестивалі фотографії Rencontres d’Arles, у Національній бібліотеці Франції імені Франсуа Міттерана, французькому міністерстві культури, Міжнародному центрі фотографії та лондонській галереї Barbican.

Приєднався до Magnum Photos у 2012 році, а у 2016 році став повноправним членом агентства.

Його роботи неодноразово отримували нагороди, зокрема у 2015 році він отримав премію Американського товариства редакторів журналів за серію «Злочин без покарання» (Crime without Punishment). Документував руйнівні наслідки катастрофи літака авіакомпанії Malaysia Airlines (рейс № MH17), збитого над контрольованою сепаратистами територією на сході України. В результаті загинули всі пасажири, 283 особи, і 15 членів екіпажу. Місце катастрофи стало випробуванням на психічну витривалість навіть для найдосвідченіших журналістів.

У 2018 році отримав премію П’єра й Александра Булата за серію фотографій «Внутрішня загроза» (The Inner Threat).

У 2022 році брав участь у національній фотографічній місії «Життя, яке ми ведемо» (Les Vies qu’on mène), документуючи так описану тему: з появою так званого руху жовтих жилетів у 2018 році, ще до світової пандемії COVID-19, ми зрозуміли, що мобільність є основою нашого життя; але якого життя?

Рік по тому взяв участь у фоторепортажній програмі «Рентген Франції: погляд на країну під час кризи охорони здоров’я» (Radioscopie de la France: regards sur un pays traversé par la crise sanitaire), ініційованій Французькою національною бібліотекою.

У цьому проєкті зосередився на впливі соціальних явищ на людей та на сільськогосподарсько-промисловий ландшафт регіону Ґранд-Ест. Роботи Жерома Сессіні ставили під сумнів механізми соціального і географічного детермінізму, які часто лежать в основі нерівності.

Паоло Пеллеґрін

Народився 1964 року в Римі. Вивчав архітектуру в Università La Sapienza, а потім фотографію в Istituto Italiano di Fotografia.

У 1991–2001 роках його представляла паризька Agence VU. У 2001 році став номінованим членом Magnum Photos, а в 2005 році – повноправним членом агентства. Протягом десяти років був контрактовим фотографом тижневика Newsweek.

Пеллеґрін був багаторазовим лауреатом премій, зокрема одинадцять разів отримував World Press Photo, грант Hasselblad Foundation for Photography, премії Leica Medal of Excellence, Olivier Rebbot Award, Hansel-Meith Preis, Robert Capa Gold Medal, Lucie Award та Leica European Publishers Award. У 2006 році отримав грант Фонду імені В. Юджина Сміта в категорії гуманітарної фотографії.

У 2025 році став лауреатом премії Achievement in Photojournalism Award, що присуджується Lucie Foundation.

Його фотографії були представлені в багатьох музеях і галереях, зокрема в Maison Européenne de La Photographie, на фестивалі фотографії Rencontres d’Arles, в Музеї сучасного мистецтва в Сан-Франциско, в Corcoran Gallery of Art, в музеї MAXXI в Римі, в Aperture Foundation Gallery, в Foam Fotografiemuseum в Амстердамі, Deichtorhallen в Гамбурзі, Reggia di Venaria Reale, Gallerie d’Italia в Турині, музеї в Вольфсбурзі, Stanze della Fotografia у Венеції та галереї Jakopič в Любляні.

Публікації: «Горизонт подій» (Event Horizon, 2023); «Крихка велич» (La Fragile Meraviglia, 2022); «Птахи» (Des Oiseaux, 2021); «Альпи – Долина Аости» (Alps – Aosta Valley, 2019); Paolo Pellegrin, під редакцією Ґермано Челанти (2018), «Розділені землі» (Terre Spezzate, 2016); «100 фотографій Паоло Пеллеґріна на підтримку свободи преси» (100 Photos of Paolo Pellegrin for Press Freedom, 2013); Paolo Pellegrin (2012); Dies Irae (2011); Photo Poche (2010); «Коли я вмирав» (As I Was Dying, 2007); «Подвійна сліпота» (Double Blind, 2007); «Косово 1999–2000. Втеча розуму» (Kosovo 1999–2000: The Flight of Reason, 2002); «Загробне життя тут» (L’au-delà est là, 2001); «Камбоджа» (Cambogia, 1998), «Діти» (Bambini, 1997).

Протягом понад тридцяти років професійної діяльності зосереджувався на питаннях, пов’язаних зі станом людини – від воєн до наслідків глобальних кліматичних змін – намагаючись бути свідком нашого часу. Нині мешкає в Женеві.

Авторки й автори

НЕВИПАДКОВІ ВТРАТИ

фото: Аббас, Антуан д’Аґата, Сабіха Чімен, Рафал Мілях, Паоло Пеллеґрін, Мойсес Саман, Жером Сессіні
кураторки: Катажина Пухальська (DSH), Беата Лижва-Сокул (DSH) та Ірен Ломбардо (Magnum Photos; співкураторка)
графічний дизайн і візуальна ідентифікація: Lotne Studio (Барбара Слуґоцька, Юлія Врублевська)
координація проєкту та виконання виставки: Беата Лижва-Сокул
редакція: Малґожата Пужинська
переклад: Кшиштоф Сцібйорський (англійська), Наталка Римська (українська)
коректура: Анна Канєвська (польська), Крістофер Сміт (англійська), Наталка Римська (українська)
реалізація проєкту виставки: Матеуш Вєжбіцький
підготовка світлин до друку в каталозі: Томаш Кубачик
програма заходів: Катажина Пухальська, Беата Лижва-Сокул, Себастіан Ґавенда, Вероніка Коморовська, Аґата Кухарська
підготовка сімейного путівника: Маґдалена Крейс, Маґдалена Шиманська (редакція і коректура)
промоція: Маріанна Янушевич, Мая Рачинська, Марта Роґовська, Надзєя Рудзька, Кая Стемпковська

Виставка DSH створена у співпраці з Magnum Photos.

DSH (Дім зустрічей з історією) є культурною установою столичного міста Варшави. Ми займаємося популяризацією новітньої історії. Наша пропозиція спрямована до всіх поколінь, а водночас включена у міжнародний діалог про минуле та його вплив на сучасний світ. Презентуємо виставки, часто засновані на невідомих колекціях фотографій, організовуємо дискусії, цикли зустрічей, кінопокази, освітні майстер-класи, семінари та конференції, а також інші мистецькі події. Займаємося видавничою діяльністю. Створюємо вистави і документальні фільми. В Архіві усної історії маємо найбільшу в Польщі колекцію записів біографічних розповідей. Організовуємо Фестиваль героїнь та «Ми обрали свободу» – варшавські урочистості з нагоди річниці виборів 4 червня 1989 року. Ми є співорганізаторами Історичної премії імені Казімєжа Мочарського і Школи історичного документального кіно, а також оператором Варшавського фонду історичної книги. Видаємо журнал «Dwutygodnik» і ведемо авторське телебачення на каналі YouTube PASTa TV DSH.